uk

Гетьманич Данило Скоропадський (1904–1957)

17.12.2021

"Називати імена мертвих - це все одно, що повертати їх до життя." 

(Старовинний єгипецький напис)

Павло Гай-Нижник, доктор історичних наук (оригінал статті)

2017-го року виповнилося 60 років з часу загадкової смерті видатного українського закордонного політичного і громадського діяча, сина останнього Гетьмана України Павла Скоропадського, провідника по смерті батька Союзу Гетьманців Державників й світового Гетьманського Руху Гетьманича Данила. Сьогодні триває процес повернення на Батьківщину історичної правди про особу і діяльність Павла Скоропадського, проте образ його сина Данила (як, власне, й інших членів гетьманскої родини), який очолив український консервативний монархічний рух в еміграції й досі є здебільшого невідомим в самій Україні. Нині незаперечним є й те, що саме з очоленням Данилом Скоропадським Гетьманського Роду і Руху, консервативний рух українців діаспори набув свого нового піднесення, а із смертю його (Данила) розпочався поступовий занепад Гетьманського Руху.

Гетьманич Данило був надзвичайно популярним не лише серед членів і прихильників Гетьманської Ідеї, а й взагалі в колах світової української еміграції. Стрункий, чорнявий красень і освітчений молодий чоловік справляв неабияке враження на оточуючих, що цілком відповідно зображено у вірші С.Дніпрянським, складенного на 30-річні роковини смерті Данила:

Гетьманич. Гетьманич. Гетьманич.
Це Божий надхненний посланець.
Творчий, вродливий, діяльний,
У поглядах, діях - веселий, гуманний.

"Служитиму вічно Вкраїн" - казав,
До цього він твердо усіх намовляв,
Стояв на сторожі Гетьманських Ідей,

Це був український справжній Прометей.

Данило Скоропадський народився 13 лютого 1904 року (31 січня за ст. ст.) в Санкт-Петербурзі в сім'ї Павла і Олександри Скоропадських [1]. Сина назвали Данилом на честь Гетьмана Данила Апостола. Як і більшість аристократів того часу юний Данило початкову освіту одержав вдома. Крім рідної юнак досконало оволодів ще чотирма мовами (англійською, французькою, німецькою й російською). Згодом, з 1914 р., хлопець складає щорічні іспити у Першій петербургзькій клясичній гімназії, де здавав іспити з добрими оцінками. Поточне ж річне навчання продовжував одержувати удома.

Кожного літа, з часу як йому виконалось 5 років, Данило приїздив на відпочинок до родинних маєтків Скоропадських у Тростянець на тодішній Полтавщині та Полошки на Чернігівщині (крім цих сіл батькові юного Скоропадського належали також маєтки Ярошівка й Восківці в Прилуцькому повіті та Дунаєць і Кубаров у Глухівському повіті на Чернігівщині). Казкова природа України, пам'ятки минулого, давні традиції у самій родині пов'язані з добою Гетьманщини чарували душу юнака, як свого часу і молодого Гетьмана Павла. Про це Данило не раз згадував в еміграції.

У Тростянці зберігалася чудова колекція старовинних пам'яток, яка з роду в рід доповнювалася новими експонатами. Серед них - портрети Гетьманів і полковників, козацька зброя, посуд, меблі і велика книгозбірка. Значний вплив на формування свідомості юнака мали розмови з представниками сільської інтелигенції й селянства. Про своє перебування у Тростянцеві пізніше, на вигнанні, Гетьманич згадував між іншим і про вчителя з села Восківці, «який із захопленням переливав у молоду хлоп'ячу душу чар творів Т.Шевченка, читаючи йому поезії з «Кобзаря».

1911 року Данило виїхав з батьками до Фінляндії, де Павло Скоропадський командував у той час драгунським полком у Вільманстранді. Тут майбутній Гетьманич добре вивчив їзду на лещетах і часто ставав у герць з фінськими однолітками.

Незабаром у Російській імперії відбулася революція, а пізніше й більшовицький переворот. Ці події застали родину Скоропадських (мати Олександру, доньок Марію й Лізавету, синів Данила, Петра та Павла) у Петрограді. Генерал П.Скоропадський перебував тоді на російсько-німецькому фронті.

29 квітня 1918 р. Павло Скоропадський внаслідок влаштованого його прибічниками державного перевороту стає Гетьманом всієї України. Влітку того ж року гетьманській родині вдається через Курськ на спеціальному потязі Української Держави дістатися з Петрограду Києва. На той час Данило вже закінчив п'ятий клас гімназії. Юний Гетьманич був вражений красою стольного Києва. Він всім своїм єством сприйняв справу відродження Української Держави під проводом свого батька. Ось які враження залишилися у його душі з тих буремних часів, які Данило виголосив у промові в день відзначення 35-річчя встановлення Гетьманської Держави на академії у Рочдейсі: «Мені було 14 років, коли в Києві я був свідком творення Української Держави, очоленої моїм світлої незабутньої пам'яти Батьком, який приймав на авдієнції амбасадорів держав, заснував Українську Академію Наук, Українські Університети і ряд важливих культурних закладів. Тоді провадилася колосальна праця розбудови солідних підвалин Української Державности. Пам'ятаю, як я і вся наша родина з радістю приймали вістки про тріюмфальну подорож Батька - Гетьмана Павла до Німеччини.

Тоді у мене, 14-літнього юнака, це мало характер романтичного захоплення, але пізніше я усвідомив, що це справа великої історичної ваги, якій і я мушу служити». Гетьманський син навчається в українській групі гімназії В.Науменка (згодом останній стане міністром освіти і мистецтва Української Держави), а також отримує додаткове виховання від свого вчителя і ад'ютанта свого батька полк.Никифора Блаватного, який поглиблює і поширює український національний світогляд Гетьманича. Наставник постійно звертає увагу Данила на значення і необхідність для України дідичного спадкового Гетьманату, що зумовлює зростання у гетьманського сина почуття обов'язку та відповідальності. Крім того, молодого хлопця зачаровує сама Україна: річкові прогулянки Дніпром та Десною, полювання і рибальство, прогулянки берегами Славутича, дивовижні українські пісні, що лунали у надвечір'я з заток і островів...

У вересні 1918 р. Гетьман дізнається від таємних агентів Державної Варти та д-ра Л.Цегельського про повстання, яке готується соціалістичною Директорією проти нього. Наприкінці листопада того ж року внутрішня і зовнішньополітична ситуація для Гетьманської Держави загострюється і П.Скоропадський вирішує вислати своїх дітей за кордон у супроводі довірених йому людей. У самий розпал протигетьманського повстання, в листопаді 1918 р., П.Скоропадський відправляє 20-річну Марію, 19-річну Лізрвету, хворого 18-річного Петра і 14-річного Данила (маленкий Павло помер у дворічному віці 1918 р. в Києві [2]) у супроводі няні та гувернантки з палаючої України за кордон. То була, як висловлюється Гетьманівна Олена, майже авантюрна й довготривала втеча гетьманських дітей у Європу. Крім власних речей, їм довелося перевозити ще й мамині перли та діаманти, а також валізу із родинним сріблом (подарунок до батьківського весілля від маминого брата). Їхній шлях проліг через Одесу, Ялту в Криму, з якого вони знов повернулися до Одеси. З Одеси гетьманські діти через Констанцу прибули у Константинопіль. Звідти їхній шлях проліг через Болгарію до грецьких Салонік і далі потягом у Афіни. З Афін нащадки Скоропадського добираються пароплавом через Коринтійський Істм у Парнас, далі до Корфу та Галіполя в Італії. Подальший шлях проліг до м.Барі, де молоді українці вклонилися мощам св.Миколая Чудотворця, адже вони й досі нічого не знали про долю своїх батьків, а потім - у Рим.

Дружина Павла Скоропадського Гетьманова Олександра, вагітна Оленою, залишилася з чоловіком у Києві. Сам Гетьман, до речі, лише на вигнанні дізнався про її вагітність. Після зустрічі у Німеччині (батько і мати Скоропадські добиралися за кордон різними шляхами і зустрілися у Берліні лише 7 січня 1919 р.) батьки почали розшукувати своїх дітей, про яких вони не мали жодних вісток. Тим часом у Римі на Пасху діти Гетьмана взнали, що їхні батьки живі і здорові. Якось під час заранньої до няні гетьманських дітей підійшов один князь і коли на його запитання: "Чи то є діти Скоропадського?", вона відповіла йому, що це саме вони, незнайомець сказав: "Ваші батьки хвилюються за вас у Берліні", після чого дав їм берлінську адресу Скоропадських. Лише 1 травня (ранком надійшла телеграма) Павло і Олександра Скоропадські дізналися, що їхні чада живі і дісталися Риму. Згодом діти Гетьмана переїхали до Швейцарії і осіли в Лозанні. 15 липня 1919 р., після десяти днів по народженні Оленки, батьки вирушили з Берліну до Швейцарії на зустріч з дітьми. У 1921 р. Скоропадські, за вийнятком Данила і Марії, які залишилися у Лозанні, повертаються до Берліну, де оселяються у м.Ваннзее неподалік столиці Німеччини.

В Лозанні Гетьманич Данило навчався у французькій реальній гімназії, а Гетьманівна Марія вивчала медицину. У 1922 р. Данило закінчив гімназію з відзнакою, за що в нагороду одержав можливість відвідати французьку колоніальну виставку в Марселі (в рахунок премії відомого швейцарського патріота генерала Дюфура). Після закінчення гімназії Данило разом з сестрою Марією (у сім'ї її називали Маріка) переїджає до батьків у Німеччину. В Німеччині Д.Скоропадський працює простим робітником на фабриках «Сіменс» і «Шукерт», щоб здобути практичних навичок, а у вільний час грав у футбола. У 1923 р. Данило вступає до Високої Технічної школи у Шарлотенбурзі по закінченні якої отримав диплом інженера. Надалі (з 1928 до 1932 рр.) Данило працював інженером на електро-технічних фабриках Сіменса й Гальске, які були найбільшими виробництвами в Європі у своїй галузі.

Принагідно зазначимо, що діти гетьманської родини не могли дозволити собі привільне життя, бо сім'я Скоропадських прибула на чужину практично без засобів для існування (протягом життя у Німеччині Скоропадським нераз доводилося здавати під заставу родинне срібло, а Гетьмановій Олександрі власноручно поратися на присадибній ділянці). У Ваннзее Скоропадські продали родинні діаманти, що належали гетьманській дружині, за 60 тисяч франків і придбали будинок з п'ятнадцяти житлових кімнат з великим садом близ нього й просторими підсобними приміщеннями по Альзенштрассе,17. Крім Скоропадських у будинкові іноді також мешкали їхні далекі родичі, прислуга, секретарі, стара няня А.В.Шабуніна і гувернантка англійка міс Стіффель. Якійсь час родина жила на залишки з тих грошей, але вимушена була заощаджувати на всьому.

Такий стан турбував їхніх друзів, серед яких були такі відомі німецькі діячі як генерали Маккензен, Гренер та Людендорф, і які намагалися всіляко підтримати гетьманську родину. У 1926 році окремі німецькі впливові генерали, з якими Гетьман мав стосунки ще з України, навіть склали петицію до німецького уряду, де вказували, що П.Скоропадський перебуває «у надзвичайній фінансовій нужді» і потребує грошової допомоги «не для того, щоб підтримувати його політичні прагнення, а просто щоб забезпечити йому і його сім'ї пристойне проживання». В підсумкові подібні клопотання вплинули на німецький уряд і П.Скоропадський почав одержувати від Президента Гінденбурга пенсію розміром в 1 тисячу марок на місяць. Маріка, що згодом приєдналася до родини, почала працю асистенткою у клініці Берлінського університету, Ліллі (як між собою звали Скоропадські свою іншу дочку Лізавету) час від часу підробляла на замовлення скульптором-портретистом, а з кінця 30-х рр. виконувала, поряд з С.Шеметом, обов'язки секретарки свого батька. Пізніше, коли до влади в Німеччині прийшли націонал-соціалісти і завдяки домаганню співробітника зовнішньополітичної установи НСДАП (головою якої був А.Розенберг) Шикиденза, Павлові Скоропадському виділялося на українські справи 6.000 марок на місяць [3].

Ще під час навчання у Вищій Технічній школі Данило бере активну участь в українському студентському і суспільно-політичному житті Німеччини. Зокрема він був членом товариства «Основа», а пізніше став головою товариства «Дніпро». В Німеччині Гетьманич близько знайомиться з теоретиком Гетьманського Руху В'ячеславом Липинським, істориком Дмитром Дорошенком та іншими українськими діячами, що були членами Ради Присяжних Українського Союзу Хліборобів Державників та з тими, що працювали в Українському Науковому інституті в Берліні, який було засновано заходами П.Скоропадського при Берлінському університеті. Саме вони підготовляли Данила до його історичної ролі в українському національному житті. Гетьманич був партіотом України, над ним не тяжіло, як колись над його батьком, великоруське виховання, а освіта отримана серед європейської молоді разом з тим не зациклювала його світогляд виключно на «шароварщині». «Як Маріка, так і Данило, - згадує про свого брата й сестер Гетьманівна Олена, - звичайно ж повністю відчували себе українцями, але їх національна свідомість не була такою обмеженою, як у моєї сестри Ліллі, для якої все, що не було українським, з самого початку вважалося малоцінним».

Ідея встановлення дідичності Гетьманської Влади, теоретично оформлена В.Липинським, висунула на порядок денний юридичне зорганізування спадковості перейняття гетьманської булави в роді Скоропадських. 1925 року Данилові було поставлено запитання - чи має він прагнення в майбутньому очолити Український Гетьманський Рух. Сам Гетьманич з цього приводу згадував:

«Коли мені сповнилося 21 рік, до мене звернулися співробітники Батька з запитом: чи можуть вони бути певні, що я згожуся після мого Батька перебрати на себе його права і обов'язки, зв'язані з Гетьманським Рухом? Через рік я ту відповідь дав. Вона була позитивна. Це рішення запало завдяки впливові мого батька, який більше ніж хто інший навчив мене любити Україну».

Особливо велике враження на Данила справив батьківський лист з Ваннзее від 1-го квітня 1925 р., в якому П.Скоропадський давав дороговкази синові на майбутнє. У великому за змістом посланні синові Гетьман писав:

Гетьман Павло Скоропадський

Ванзее, 1 квітня 1925 р.ДОРОГИЙ СИНУ!

30-го січня ст. ст. цього року сповнилося Твоє повноліття. З цього приводу я хочу висловити на письмі Тобі для пам'яти і для обдумування мої думки, про які я вже розмовляв з Тобою не раз і про які Ти мусиш свою думку скласти і відповідно далі своє життя й свою діяльність направляти.

Перш за все звертаю Твою увагу на те, що видатніші предки Твої ніколи не бажали собі спокійного життя, без турбот і без праці, а йшли такими шляхами, про котрі знали, що там зустрінуть тяжку працю й найбільші небезпеки й цими тернистими шляхами доходили вони до високого становища в Державі, до великого матеріяльного достатку й до видатної ролі свого народу й краю.

Вдруге звертаю Твою увагу на те, що предки Твої з мого боку були простими козаками й що нобілітацію роду свого вони дістали за службу при війську, за відвагу, за енергію, за військовий хист ними виявлений. З материного бо Ти також маєш українську кров, бо родина Дурново, хоч давно вже обрусіла, але походила вона з Чернігівської, староруської себто теж української шляхти, а бабка Твоя по матері з роду колишньої старшини козацької - Кочубеїв.

Так що в жилах Твоїх тече українська кров. Але народився Ти на світ Божий в чужім краю, в чужім краю прожив Ти дитячий свій вік і хоч у сім'ї Твоїй ніколи не вмирала українська традиція, одначе ширше оточення, товариство й все життя навкруги були чужі, неукраїнські. Юнаком Ти приїхав на Україну за часів Гетьманщини й короткий час, всього кілька місяців перебував в українському оточенні і атмосфері українського державного життя, потім наспіли тяжкі події, край Твій знову корчився в судоргах революції і, як завжди при таких нещастях буває, дикі, антидержавні, негативні інстинкти випливали в народі на голо, брали верх, топлячи в бруді і крові те, що було доброго, будуючого, позитивного. Бачивши все те Ти міг набути відразу до свого народу, міг загубити любов і повагу до нього. Далі Ти ріс і зрів на еміграції, серед зовсім чужих людей, товариства й умов, у багатьох випадках порівняння могли бути не на користь свого народу. Тільки Твоя родина й невелике число близьких до нашої родини земляків будили в Твоїй душі добрі спогади про Твій край і свідомість Твоїх обов'язків перед Україною й перед українським народом. Тому Ти не стратив почуття своєї національности, тому Ти відчуваєш себе українцем.

Але цього ще замало. Мене турбує, чи життя на еміграції, серед чужих людей і обставин не прив'яже всю, або більшу частину Твоєї уваги й сил до чужих наший батьківщині інтересів і чи не залишишся Ти українцем тільки з назви. Мене турбує те, чи зумієш Ти також у своїй, вже власній родині, зберегти остільки сильну й активну українську традицію, що навіть в тім випадку, коли б Тобі прийшлося вік свій вікувати на еміграції, щоб діти Твої були українськими патріотами, а не тільки пасивними симпатиками своєї, може й невиданої ніколи дідівщини, щоб вони були готові стати активними будівниками долі нашого краю й завжди були готові добровільно нести всі тяжкі жертви, яких Україна від них вимагатиме.

Ти може завважиш це, що багато було прикладів, коли родини з вищого стану через ту, або іншу причину переселялися до чужого краю, приймали національність чужого народу, становилися в ряди його провідної верстви і з честю служили новій своїй батьківщині, то чому, мовляв, нашому родові не зробити того самого. На це я дам Тобі таку відповідь: Треба розрізняти два випадки, коли культурніша, провідна верства емігрує з краю. Перший, коли в краю цієї верстви забагато, коли вона надміру велика числом і для багатьох не знаходиться ні відповідної праці, ні становища. Тоді частковий вихід її з краю й перехід на службу до іншої держави для предківської землі й нації є тільки корисний, бо звільняє її від зайвих елементів, від перепродукції вищих клясів і разом з тим сприяє розповсюдженню культурних і політичних впливів її. Буває другий випадок, коли, - як це вже кілька віків повторюється на Україні, культурної, правлячої верстви замало, щоб піддержувати в краю постійний порядок, щоб дати міцну підпору державній організації, щоб здержувати народні маси в послуху й при тяжких для державної влади обставинах. В цім випадку культурна, правляча верства йде на еміграцію з примусу, під загрозою повного її винищення. Така примусова еміграція культурніших, вищих клясів приносить краєві занепад, руїну, тим більше, що на еміграцію виходять кращі, більш стійкі елементи, які коритися дикій, руїнницькій стихії маси не хотять і не вміють, які звичайно емігрують з наміром вичекати ліпших обставин, щоб знову до свого краю повернутись і його державне життя по розумному будувати. Денаціоналізація такої еміграції є великим нещастям для такого краю, як Україна й вже кілька століть цей культурніший шар винищується, вигибає в боротьбі за державну незалежність свого народу й від рук збунтованої частини того самого народу. Ці вічні заворушення на Україні виникають через те, що, хоч український нарід по своєму типу належить до західньої, осілої культури, але має в собі також ще багато елементів нових, з кочовничими бездержавницькими інстинктами. Ті останні з першими ще не засимільовані. Вони з осілим життям, опертим на европейських правних нормах, миритися ще не хотять, для кочовничого ж життя давно вже на Україні немає потрібного простору. Тому цей кочовик от вже більше трьохсот літ все на тісноту земельну нарікає, обробляти землі як слід не хоче і не вміє, дійсної причини свого невдоволення не знає і зрозуміти не може і при першім ліпшім випадку, при кожнім ослабленні державної влади починає бунтувати і свого осілого сусіду починає руйнувати, намагаючись їх до щенту знищити, думаючи, що пани-хлібороби та заможніші селяни своїми господарствами ту тісноту роблять. Так наш край вже не один раз цими кочовиками до щенту зруйнований був. Але й опісля повної руїни всіх маєтків і більших господарств селянських, кочовики наші потрібного їм простору здобути не могли. Вони тільки руйнували культурні господарства і всю промисловість чим безмірно погіршували умови свого існування, бо позбавили себе можливости мати заробітки, а зруйнувавши культуру хліборобську досягли того, що врожаї стали цілком залежними від примх природи.

А оскільки природа на Україні вимагає дуже вмілого ведення сільського господарства, то почалися часті і давно вже небувалі неврожаї. В страшних муках голоду і холоду губить цей кочовик свою енергію, свій запал до бунту. Саме тепер відбувається на Україні процес вишколення і дисциплінування кочовика голодом і злиднями, що давно вже були призабутими завдяки передвоєнному економічному розцвіту України. Настане вже швидко час, коли кочовик остаточно посмирнішає і тоді знову український хлібороб - пан і куркуль - потрібні будуть Україні, потрібні будуть люди старої, з роду в рід плеканої культури, бо це потрібно для огранізації складного сучасного господарства, для організації зовнішньої оборони краю.

Стара українська провідна верства була слаба й числом і внутрішньою своєю дезорганізованістю і слабістю. Вона не мала ні спільної національної культури, ні спільного державного ідеалу, ні спільної організації. Лівобережні плекали московську, правобережні здебільшого польську і тільки невеличка частина, розкидана по різних кутках України, плекала Українську національну культуру. Це не дало можливости нашій культурній вестві в таку силу вбратися, щоб могти при всяких обставинах здержати кочові руїнницькі елементи в послуху й організованности й організувати в непобориму силу осілі, хліборобські елементи, хоч цих елементів у краю і по числу і по силі їхньої державницької культури для службової ролі, як підпори порядку в державі, очевидно вистачило б.

Коли згадати до цього, що Україна цілі віки не живе державним самостійним життям, що територія етнографічна українська взагалі ніколи ще не була об'єднана в одно державне тіло, що різні частини українського народу протягом віків відчували на собі різноманітні впливи, то стане зрозумілим, оскільки тепер об'єднання всієї цієї мішанини при розбитости й нечисленности культурної керівної верстви важко осягнути, а ще важче всю цю мішанину в одну державу зорганізувати.

Ця неймовірна трудність, що до організації української етнографічної маси в українську свідому націю й що до організації української національної держави не повинна нас - активнішу частину верхвки - лякати й дезертирів з нас робити. Свій обов'язок ми виконати мусимо чесно й з повною посвятою. Встає таким чином перед нами питання не про те, чи будувати українську державу чи ні, а про те, як найліпше до цього великого й тяжкого діла приступити. Відповідно тяжким обставинам і величі завдання мусить бути вибраний і спосіб організації. Тому власне серед політично думаючої частини українців останніми часами стала все більше й більше зміцнюватись думка, що тільки монархічний принцип зможе дати потрібну силу й витривалість організації провідної верстви, а значить і цілому українському державницькому рухові.

За те, що тільки монархічний принцип може зорганізувати Україну, промовляє особливо той факт, що край цей хліборобський, міське населення, так звана дрібна буржуазія і пролетаріят, зовсім нечисленні. З історії народження нових держав відомо, що всі хліборобські держави будувалися при монархічній владі й що республіканський устрій заводився тільки там і тоді, де й коли в краю зростала кількість міського населення: купців, ремісників і промислових, безземельних робітників. Коли до того візьмемо на увагу, що в українському народі не могли досі виробитися державні навики, бо він, можна сказати, ніколи ще не жив своїм власним державним життям, що завдяки вічному неспокою, вічній руїні культурний провідний шар не міг на Україні в такій мірі, як у інших націй, нарости, а той, що був перед революцією слабий числом, слабий внутрішнім своїм роз'єднанням, слабий своєю відірваністю від народньої маси, цей шар у великій частині під час революції вигинув. Коли також приймемо на увагу, що всі недавні й давніші спроби, республіканські й демократичні, на Україні приводили тільки до даремної загибелі кращих синів її, то стане зрозумілим, чому більш активна частина й патріотична української провідної кляси й статечного селянства - хліборобів у 1918 році відновили на Україні Гетьманську владу й чому політична думка хліборобів уже на еміграції, продовжуючи почату на Україні прцю, усвідомила Гетьманщину, яко монархізм, який з одного боку спирається на стародавню історичну традицію, з другого до українських обставин приладжує найбільш удосконалений і на ділі випробуваний досвід західньо-европейських монархій. Цей західній монархізм, опертий не на абсолютизмі, не на централістичному, поліцейському режимові, не на повній пасивности в державних справах всієї маси населення, отже й вищих клясів, не на зразках східніх деспотій, а опертий на діяльній участи в правлінні державою всіх клясів, організованих для того в клясові організації. Прикладом такої державної системи до певної міри, може служити Англійська Монархія.

Всяка монархія основується на історичній традиції. Традиція позбавляє монархію від шкідливої, розкладової внутрішньої боротьби за верховну владу, вона ж захищає верховну владу від зовнішніх, розкладових ворожих інтриг і впливів, бо дідичний Голова Держави зацікавлений тільки в одному: в розвою і розквіті своєї Держави. Принаймні одна підпора залишається в державі незмінною, постійною, незалежною ні від внутрішньої розкладової роботи, ні від зовнішніх інтриг.

Всякий монархічний рух мусить мати конкретно означену історичну традицію, мусить мати цю незмінну точку опору, історичною традицією вказану, яку дані монархісти вихідною точкою своєї державної праці роблять і яка всі їх зусилля об'єднує. Цією незмінною точкою опори всіх монархістів є рід, історичною традицією вказаний, яко рід Голови Держави. Таким родом для українських гетьманців по давній історичній традиції, відновленій моїм правлінням Україною в 1918-ім році, є наш рід.

Гетьманщина 1918-го року була проголошена організованими хліборобами, але в той час навіть серед найбільш політично думаючої частини хліборобів ідея української державности і її конкретні форми не були ще ясно усвідомлені. Можна сказати, що Гетьманщина 1918-го року виникла стихійно, без потрібного для такого великого діла приготування. Це була Гетьманщина без гетьманців. Тому вона не вдержалась, але зі всіх режимів і влад, які були на Україні після революції, Гетьманщина була найбільш творчим, державно будуючим режимом. Ця спроба дала імпульс до розвитку української політичної думки в напрямку теоретичного усвідомлення ідеї Гетьманської Держави. Це привело до того, що ідеологія Гетьманщини, яко особливої форми дідичної, трудової монархії, себто монархії, опертої на самоорганізовані кляси, була вже на еміграції розроблена, зпопуляризована і під прапором дідичної Гетьманщини почали збиратися й організовуватися гетьманці.

Таким чином спроба організації Гетьманської Держави, зроблена мною в 1918-ім році, була початком руху, продовжуваного й теоретично обгрунтованого далі на еміграції.

Я відновив у 1918-ім році призабуту було історичну традицію і, коли ця відновлена мною традиція почала далі жити й розвиватися, я мусів піти на зустріч цьому її розвиткові й зробити те, без чого цей рух, ця відновлена мною традиція далі жити й розвиватися не могли.

Коли в 1918-ім році я, шукаючи виходу для свого Краю з критичного становища, керувався більше інстинктом, то тепер я вже цілком свідомо й продумано кладу на плечі свої і своїх нащадків цей тяжкий хрест і це велике завдання - служити незмінною, непохитною підпорою для Української Державности.

Створення міцної й незалежної Держави вимагає об'єднаних зусиль і жертв багатьох людей і не одного покоління. Об'єднання це творять спільні ідеї й єдиний провід. Нашою спільною ідеєю є Гетьманська Україна і я є єдиним вождем українських державників і гетьманців. Моїм обов'язком є не тільки до кінця свого життя вести гетьманців до перемоги, але ткож приготовити собі переємника, достойного високої чести й великої відповідальности бути вождем нації. Тому я ставлю Тобі, мій сину і спадкоємче моїх прав і обов'язків, питання: чи готовий Ти мої права й обов'язки на себе перейняти й до кінця їх непохитно нести.

Пам'ятай, що раз Ти приймеш на себе добровільно мої права й обов'язки, Ти мусиш дбати про те, щоб бути достойним великого завдання на себе прийнятого. Пам'ятай, що для виконання цього великого завдання, Ти мусиш придбати мудрих, чесних, відданих спільній ідеї й добре зорганізованих помічників і що таких помічників не можна враз при потребі знайти й зорганізувати, а треба їх розшукувати й готувати ціле життя.

Все обдумай і розваж. Хай велич завдань не лякає Тебе.

Щоб все це обдумати й свідомо те, чи інше рішення прийняти я даю Тобі реченець до дня Святої Покрови сього року.

Щиро Тебе люблячий Павло Скоропадський

Через рік Гетьманич дав батькові і всім гетьманцям позитивну відповідь і погодився при належному часі очолити Гетьманський Рух. Ще сім років по цій події Данило бере участь у житті української громади Німеччини й, одночасно, продовжує працювати у фірмі Сіменса. Наприкінці 1932 року за бажанням батька син залишає фахову працю інженера і повністю присвячує себе українській справі. Тим часом у Німеччині набирає силу націонал-соціалізм, гітлерівці опановують повну владу. Передбачаючи зламність моменту історії Пан Гетьман 16 травня 1933 р., у день свого 60-річчя, урочисто проголошує сина Данила своїм правонаступником:

Заповіт Ясновельможного Пана Гетьмана Павла

Історія наказує Мені дбати, щоб започаткована Мною у 1918 році державна організація України продовжувалась далі до повного, щасливого завершення нашого національно-державного Діла. В наших українських обставинах потрібно для цього напруженої, упертої праці ряду поколінь. Тому, хоч і почуваю ще сили, енергію та порив до боротьби, то все ж таки мушу подбати про те, щоб і після Мене був забезпечений безперервний Провід нашому Ділові.

І тому в цей день шестидесятиліття Моїх уродин урочисто проголошую Свою волю:

Після Мене Провід нашого Діла і всі права і обов'язки Старшого в нашім Роді переходять до Сина Мого ДАНИЛА.

Синові Моєму Данилові заповідаю непохитно, до кінця життя, стояти на чолі Гетьманського державного Діла, а всім Гетьманцям - вірно допомагати Йому в цім.

"-"

Ставши офіційно визнаним правонаступником свого батька Данило продовжує працювати під орудою Гетьмана. Українське громадянство діаспори з захопленням сприйняло цю вістку. Справа в тім, що після розходження П.Скоропадського з В.Липинським загальний Гетьманський Рух зазнав певного розколу. Данило уособлював примирення в обох таборах. Пишучи до Головного Отамана гетьманських «Січей» в Америці сам В.Липинський в листі від 20 вересня 1930 р. критикуючи авторитаризм П.Скоропадського пропонував, аби зберегти єдність Руху «щоб п.Скоропадський абдикував і передав свої права сину, з тим, що Головою Гетьманської Управи при Данилі Скоропадськім буде Д.Дорошенко». Як бачимо, через три роки після цього листа (у 1933 р.) сам Гетьман, якого безумовно повідомили про його зміст, всеголосно проголосив Данила своїм наступником, але при цьому зберіг за собою провід Гетьманським Рухом. Аби підтримати позиції й ентузіазм гетьманців і всіх українців-державників за океаном, за для популяризації свого спадкоємця й щобільшого прилучення Гетьманича до керівництва монархічним рухом П.Скоропадський доручає Данилові відвідати українські колонії у США та Канаді.

Об'їзд Гетьманичем цих північноамериканських країн відбувся протягом 1937-1938 років. То була успішна подорож. Спадкоємця Гетьманського Столу урочисто й спільно вітали українці різних віросповідань, різних поглядів і різних політичних партій та організацій. Фермери Америки й Канади переїздили сотні миль, щоб побачити і привітати Гетьманича, який став для них символом майбутності України та її державності. На честь гостя влаштовувалися прилюдні прийняття, пири, бенкети, концерти й академії, на які вважали за честь прийти не лише українські поселенці, а й посадники міст, представники американського й канадського війська, лідери партій та організацій (Данило мав розмову й з Фордом ). Газети (в тому числі й європейські) слідкували за подорожжю Данила Скоропадського, супроводжували публікації коментарями та світлинами. Колишній активний учасник протигетьманського повстання у 1918 р., а у 30-х роках засновник Гетьманського Руху в Америці й перший редактор гетьманського друкованого органу в США «Січ» (Чікаго) О.Назарук захоплено писав про приїзд Гетьманича Данила: «Радісний промінь зєдинення Українців, консолідації їх, заяснів над українським народом аж в часі поїздки Гетьманського Сина Данила, що її Він відбув як правний Наслідник Гетьмана України, на припоручення Свого Батька Гетьмана Павла. Разом з пошаною, що її наш нарід виявив свому природньому голові, Гетьманові всієї України в особі Сина Його й правного Престолонаслідника, вступило в той нарід почуття єдности й зустріла той нарід пошана від чужих».

Гетьманич зустрівся з Центральою Союзу Гетьманців-Державників (СГД) Америки й Канади, відвідав численні Округи СГД, зустрічався з сотниками і сотницями Округ (у штатах СГД діяли Гетьманські Січі улаштовані по окремим округам, напівозброєні сотні яких складалися як окремо з чоловіків, так і з жінок). Відбулися також численні зустрічі гетьманського сина з українськими «Пластунами» в Америці та Канаді. 12 вересня 1937 р. Гетьманич був присутній на посвячені літака СГД в Америці «Київ» на якому сам й здійснив перший політ. Згодом відбулися оглядини першого літака СГД в Америці «Україна» та другого під назвою «Львів». Крім того, Данило зустрівся й з молодечими відділами СГД та з відділами гетьманського Червоного Хреста. Куди б не приїздив Данило у Вест-Пулман, Детройт, Чікаго чи Нью-Йорк, Торонто, Монтреаль чи Оттаву всюди, у кожній міській чи провінційній Окрузі СГД, його зустрічали як державного спадкоємця і потенційного провідника України. На бенкеті влаштованому на честь Вельможного Пана Гетьманича у залі Українського Народного Дому в Едмонтоні в своїй промові до української молоді Данило Скоропадський, зокрема, сказав: «Українська визвольна боротьба є революційна. Української держави нам ніхто не дасть, мусимо її вибороти ціною власного життя і крови, бо тільки тоді вона буде тривала. Для цього треба України хотіти так, щоб боротьба за неї стала головною ціллю нашого життя. В тій боротьбі, особливо молодь наша мусить відіграти велику ролю. Боротьба та тільки тоді матиме успіх, коли будемо до неї відповідно підготовані. Підготовка повинна бути в першу чергу духова, систематична і ясна». Подорож Данила відіграла неабияку ролю у справі єднання українців за океаном, зростання Союзу Гетьманців-Державників і зміцнення його впливу серед діаспори. О.Назарук успішно засновував нові Гетьманські Січі, колишній військовий міністр УНР полк. О.Шаповал, попри організаційні справи у СГД, разом з колишнім членом Директорії УНР О.Андрієвським, що пристав до Гетьманського Руху в еміграції разом з її колишнім соціалістичним діячем Ф.Швецем, став ще й організатором чотирьох гетьманських Летунських шкіл.

По поверненню з північноамериканської поїздки Гетьманич не довго перебував поряд з батьком у Німеччині. З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів діяльність СГД ускладнилася. П.Скоропадському доводилося докладати чимало зусиль і використовувати власний авторитет, щоб уможливити подальше існування Союзу Гетьманців Державників. Фактично легальні заходи Гетьманського Руху в цій країні з часів фашизму провадила Українська Громада (яку майже повністю було підпорядковано впливові СГД). Політика А.Гітлера була відверто спрямована на розпалення європейської війни. Павлові Скоропадському, як досвідченому політикові і військовому, неважко було зрозуміти на які ворогуючі табори поділиться невдовзі Європа. Тому, щоб за будь-яких умов завершення вже неминучої світової війни, щоб забезпечити прихильність переможців до української визвольної справи, щоб зберегти провід Гетьманського руху по обидва боки ворогуючих сторін й улаштування його продовження після війни, 1939 року Гетьман приймає рішення відіслати свого сина Данила до Лондону.

З липня 1939 р. і аж до самої смерті Гетьманич Данило жив у Лондоні. Переїзд Гетьманича до Англії підготовлював гетьманець В.Коростовець, який попередньо прибув на Туманний Альбіон. На той час українців в Англії було лише декілька осіб, але з політичного кута зору кращого місця для оселення Гетьманича України на той період, хоча й не зовсім безпечного, було не знайти. Одночасно Данило міг безпосередньо ознайомитися і з внутрішньо-державною будовою британської монархії і своєю присутністю символізувати лояльність гетьманців до антигітлерівської коаліції. Війна ускладнила положення Гетьманських Січей в США й Канаді через підозріле ставлення до них з боку державної влади. В Німеччині ж Гетьман веде переговори з різними емігрантськими політичними угрупованнями щодо об'єднання їх в єдиний український рух. Подібну місію провадить Гетьманич Данило з Великої Британії. Втім життя Гетьманича було не легким. Кожного тижня він мусив відмічатися у поліції, бо мав німецького паспорта для чужинців. Весь час Данило листувався з родиною через Швейцарію і Фінляндію (проте дуже рідко), але коли розпочалася радянсько-фінська, а потім і Друга світова війна зв'язок через країну Суомі припинився.

Тим часом світова війна наближалася до свого завершення. Турбуючися про долю повоєнного функціонування Гетьманського Руху та з метою вироблення механізму керівництва ним, напочатку осені 1944 р. Управа Гетьманського Руху заходилася до організації засідання Гетьманської Ради, яке відбулося у грудні. 12 грудня 1944 р. в Німеччині Гетьманська Рада постановила, що в свою чергу було затверджено П.Скоропадським, під титулом «Норми про спадковість Гетьманської Влади й Гетьманської Булави у Вищому Проводі Гетьманського Руху і в Українській Державі», порядок спадкового гетьманування в роді Скоропадських як по чоловічій, так і по жіночій лініях.

Протягом 1938-1945 рр. П.Скоропадський намагався згуртувати всі українські сили в діаспорі. Він не поділяв надій окремих емігрантських угруповань, що німці відновлять українську державність, хоча й вимушений був ставитися до націонал-соціалістів «лояльно». Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне сформування як Союзу Гетьманців Державників, так і загальної політичної спілки українських емігрантських кіл. Наприкінці війни, 16 квітня 1945 р., під час бомбардування станції Планлінг, що поблизу Мюнхена у Баварії, його було смертельно поранено. П.Скоропадський помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен. Пізніше прах Гетьмана було перевезено родиною до Оберсдорфу в Німеччині. Смерть екзильного Гетьмана стала трагічним ударом для Гетьманського Руху.

Після смерті Гетьмана Гетьманський Рух тимчасово очолила Регентська Рада на чолі з Регентом Гетьманича Данила його матір'ю Її Світлістю Ясновельможною Панною Гетьмановою Олександрою Скоропадською з роду Дурново (23.V.1878-29.ХІІ.1951), яка оселилася у м.Обераммергав в Німеччині. Згодом, 5 листопада 1948 р. розпочався новий етап розвитку Гетьманського Руху. В той день Олександрою Скоропадською було складено з себе обов'язки Регента Гетьманського Руху і розпущено Регентську Раду. До відома всіх гетьманців, установ, прихильників Гетьманського Руху і вззагалі всіх українців доводилося, що з того часу спадкові права і обов'ки гетьманської булави, а також Веховне кермо Гетьманським Рухом і Діло визволення України передається Його Світлості Ясновельможному Панові Гетьманичу Данилові (13.ІІ.1904-23.ІІ.1957). У «Слові» Гетьманової до сина наказувалося, що Гетьманич має стояти на чолі українців і носити свій титул, «аж до часу, коли Україна стане Вільною і Незалежною Державою та коли можливим буде одверте та свобідне волевиявлення цілого Українського Народу, що сам собі визначить форму державного устрою». Зокрема Гетьманова Олександра виголосила:

СЛОВО Її Світлости Ясновельможної Пані ГетьмановоїОлександри Скоропадськоїз нагоди передачі наслідних Прав і Обов'язків Гетьманської БулавиЙого Світлості Ясновельможному ПановіГетьманичу Данилові Скоропадському

Всім Гетьманцям та Установам Гетьманського Руху, по цілому світі чужинному, наслідком лихоліття України розсіяним та на Рідних Землях під найтяжчою московсько-большевицькою неволею перебуваючим, як рівнож всім Прихильникам Гетьманського руху і всім взагалі Українцям до відома, подаю оцим мою волю:

І. Загальне положення нашої Батьківщини-України в обличчі світових подій та інтереси визвольної боротьби за Її національно-державне буття невідкладно наказують, щоб усі справи Гетьманського Руху були зосереджені в мужніх і сильних руках.

ІІ. Кермуючись мотивами найшвидщого добра для України, враховуючи всю многогранність існуючих обставин та грядучих подій вважаю, що надійшов час, щоб усі наслідні права бл.п.Гетьмана-Батька формально і цілковито передати синові нашому Данилові.

Тому, виконуючи Волю і Заповіт Покійного, сьогоднішнім днем, 5-го листопада Р.Б. 1948, складаю з себе обов'язки Регента Гетьманського Руху і розв'язую Регентську Раду, а синові нашому, Гетьманичеві Данилові - передаючи Йому Верховну Керму Гетьманським Рухом - заповідаю і наказую:

Непохитно і вірно зберігати та утверджувати найкращі традиції державних чинів, що беруть початок від Княжої Доби нашої історії і тягнуться через цілий період творчого Гетьманства, аж до визвольної боротьби останніх десятиліть.

Не покладаючи рук стреміти до з'єднання усіх українських творчих сил на найбільше Діло, Діло визволення України та відбудови і утвердження Суверенної, Соборної Української Держави.

Бути гідним прикладом відданости і найбільшої жертвенности для тої Справи, йдучи слідами Гетьмана-Батька та усіх чесних українських патріотів-державників. Шанувати і цінити всіх українських людей, що несуть жертви для осягнення найвищого добра Нації, без чого ніхто, від найбільшого до найменшого з Її членів, не зазнає справжнього щастя, тиняючись на чужині, або знемагаючи в неволі загарбників Української Землі.

Бути толерантним до всіх інако-мислячих, але чесних українських патріотів, що їх пізнається з одвертої поведінки і мужнього висловлювання своїх поглядів та з відрази до безвідповідального баламучення народніх мас і стремління до групової або клясової боротьби: чи то задля задоволення власних амбіцій, чи за чужинецькими ворожими підшептами і підкупами.

Поважати й шанувати обидві Християнські Українські Церкви і всемірно піддержувати Їх. Ці бо дві великі Інституції стремлять до збереження і утвердження ідеалів християнських, як непорушної основи української духовости, що зберігала від віків нашу національну окремішність - першу передумову світлої будуччини нашої Нації. Гетьманичеві Данилові від нині титулуватись:

Його Світлість Ясновельможний Пан Гетьманич,

аж до часу, коли Україна стане Вільною і Незалежною Державою та коли можливим буде одверте та свобідне волевиявлення цілого Українського Народу, що сам собі визначить форму державного устрою.

ІІІ. Передаючи формально і цілковито усі, по бл. Пам. Гетьманові Павлові, наслідні права і обов'язки, а тим самим і Верховне Керівництво Гетьманським Рухом, нашому синові Гетьманичеві Данилові, я, поскільки Господь Бог дасть мені сил і, як що зайде для того потреба, буду допомагати Йому, як мати любому синові, що перейняв Батьківський тягар і вже давно зобов'язався нести його повністю, а лише незалежні від нас обставини наказували дотепер, мірою моїх сил і уміння, Його заступати.

Від усього серця дякую всім Гетьманцям, а зокрема моїм ближчим Співробітникам, що в так тяжкий для нашої Батьківщини час, гідно і дисципліновано несли часто непосильний тягар національної праці, а також за виявлену любов та пошану для всієї осиротілої Гетьманської Родини.

Зокрема дякую від себе і цілої Родини нашої Заокеанським Гетьманцям за відданість Гетьманській Ідеї і за жертви, що вони їх несли і несуть, допомагаючи своїм братам, підчас нашого скитальчого лихоліття, тим самим зменшуючи міру невідрадностей наших.

Дякую взагалі всім Українським Людям, що завжди прихильно і з належним зрозумінням ставилися до мене й цілої нашої Родини, улегшуючи нам нести тягар відповідальности, що його Боже Провидіння і Заповіти бл.п. Гетьмана Павла поклали на нас.

IV. Прошу тепер усіх виявити повноту довір'я і любови до Гетьманича Данила і всі зусилля свої скерувати на допомогу Йому в Його складнім і тяжкім Ділі. Хай Господь Бог хоронить Його і всіх Вас на Вашому життьовому шляху, для дальшої Вашої служби на добро і велич Матері-України.

Олександра Скоропадська (в. р.)Дня 5-го листопадаР. Божого 1948-го.

Того ж дня (5 листопада 1948 р.) Данило Скоропадський склав «Обітницю» з урочистою заявою продовжувати гетьманську справу, започатковану його батьком:

ОБІТНИЦЯГетьманича Данила Скоропадського

Заявляю твердо й урочисто що, виконуючи Заповіт Покійного Батька Мого - Гетьмана Всієї України Павла - продовжуватиму Гетьманське Діло, започатковане Ним.

Так само, як і Він, завжди і по кінець життя мого служитиму найвищим національно-державним прагненням Українського Народу та Його визвольній справі.

Гідно нестиму хрест цей в глибокій вірі, що тільки Гетьманська Ідея, освячена нашою історією, спроможна дати внутрішню тривалу єдність і силу нашому Народові і вивести Його на твердий і щасливий шлях державного буття.

Молю Господа Бога, щоб скріпив мене в духових і фізичних силах для успішного продовжування й закінчення розпочатого Діла на добро й велич України.

Молю Господа Бога, щоб дав усім Українцям внутрішню віру, єдність і силу, щоб освятив боротьбу Українського Народу за Його законні права і дав Йому остаточну перемогу.

Данило Скоропадський

5 листопада 1948 р.

На цей момент Гетьманичу виконалося сорок чотири роки. Тим часом з 1946 р. до Великої Британії почали прибувати перші групи «дивізійників», а протягом 1947-1948 рр. там вже осіло досить багато українських робітників з Німеччини й Австрії, куди вони потрапили під час ІІ світової війни. Це було більш як 40 тис. чоловік, частина яких були колишніми «дивізійниками», частина - з армії ген.Андроса, частина - «упівці». Нові поселенці прибули до обох Америк й Австралії. Гетьманич одразу ж нав'язав контакт з новими поселенцями-українцями, не зважаючи на їхні політичні й громадські переконання, гетьманці допомагали їм влаштуватися на працю тощо. Сам Данило Скоропадський жив у Лондоні дуже скромно у дуже скромному помешканні. Він працював за отриманим в молодості фахом інженером-директором на фабриці "Dzyc Fasbener" біля Лондона (пізніше - технічним директором), а весь свій вільний час віддавав українським справам. Цим він також викликав до себе симпатії українців, і не лише гетьманців. Самі ж гетьманці постійно намагалися підтримувати свого Гетьманича. Зокрема гетьманці США, наприклад, як засвідчує нинішній голова управи Української Гетьманської Організації Америки Л.Бей, кожного місяця надсилали Данилові по 200 доларів (на той час, це була хоч і невелика, але й слушна підтримка).

Популярність Гетьманича серед українців діаспори була настільки великою, що серед неї почали ширитися стійкі чутки, що у Данилові Скоропадськім любилася англійська королева Єлізавета ІІ, але Черчіль заборонив її з ним зустрічатися і виходити за нього заміж, бо він не був королівського роду, а згодом змусили Єлізавету вийти за Філіппа. З нашого боку зауважимо, що Гетьманич стояв осторонь британської королівської сім'ї, окрім того, що був членом «Рояль автомобіл клаб», як, власне, й багато інших відомих осіб. Втім, мусимо внести ясність у такі твердження через його молодшу сестру Гетьманівну Олену. Авторові цієї праці Олена Отт-Скоропадська у листі від 15-го лютого 1998 р. з цього приводу розповіла, що «він няких стосунків до "Двору" не мав. Все [тo] чиста фантазія, яка нажаль серед наших людей часто трапляє, особливо на Еміграції. Мій брат жив дуже скромно у дуже скромнові помешканні [...], все свій вільний час він віддавав українським справам. Розуміється у него були романи. Я про них добре знала, бо мій брат був мені дуже близок. Остання жінка в його житті, була молода українка з якої він після 9 років звязі хотів одружитися. Але на велике нещастя мій брат раптом помер, що розуміється була важка трагедія для цієї жінки [...]».

З дозволу Олени Отт-Скоропадської ми частково припіднімимо завісу невідомості особистого життя її брата. Данило мав досить довгий зв'язок з однією англійкою. То була молода вдова, яка дуже добре ставилася до українців. Він безумовно любив її, але не міг одружитися, бо після операції вона не могла мати дітей. Інше велике кохання Гетьманича пов'язане з однією українкою родом з Волині. Протягом дев'яти років зв'язку він не міг з нею одружитися через те, що ця українка довгий час не мала офіційних документів про смерть свого чоловіка. Врешті Данило Скоропадський обручився із своєю коханою, але укласти шлюб не встиг через несподівану смерть. Цим коханням Гетьманича була донька волинського священика Галина Мельник-Лужинська. Вона була симпатичною і енергійною людиною, мала свій будинок і власний салон мод у Лондоні, який відвідували досить солідні клієнти. Втім, то є інтимним життям цих двох людей і надбанням їхніх родин.

Вплив Гетьманського Руху знов почав зростати. В 1951 р. в Канаді з'явилися нові часописи СГД «Наша Держава», та згодом «Батьківщина». Особливої поширеності набула «Батьківщина» (з 1980-х рр. місячник), яка з початком перебудови у СРСР почала з'являтися й в Україні. До 1995 р. часопис видавався М.Королишином у Торонто (вийшло 1774 чисел). Відновила свою діяльність гетьманська організація після її припинення під час війни (в зв'язку з гоніннями на нею, закидами у співпраці з нацистами) і у США. Спадкоємцем СГД у Сполучених Штатах стала Українська Гетьманська Організація Америки. Серед її лідерів були О.Біловус, М.Сіменович, П.Запорожець, М.Бояр, В.Бачинський, П.Небоженко. В 1950-х рр. коло її провідних активістів розширилося до 200-250 осіб. Зросла чисельність СГД в Австралії, Бразилії, Аргентині. Важливий поштовх до активізації гетьманських організацій і у їх ідейному спрямуванні в післявоєнному світі відіграв з'їзд СГД в грудні 1950 р., який відбувся у Німеччині. В Європі провідною газетою гетьманців став часопис «Ранок» (видався в Німеччині, згодом в Англії) та на недовгий час «Державницька Думка». У Нью-Йорку в 1950-1960-х рр. діяло гетьманське видавництво «Булава».

Слідуючи напрямом свого батька Д.Скоропадський активно брав участь у всезагальній організації емігрантського суспільно-політичного життя українців. Як результат цієї діяльності, у 1948 р. його було обрано членом Ради Союзу Українців Британії. Гетьманич став також головою його Статутної Комісії. З 1949 р. він стає почесним головою Союзу Українців Британії (СУБ) і перебуває на цій посаді аж до своєї смерті. Данило плідно працює не лише на засіданнях Ради та Президії СУБу, а й взагалі часто відвідувє його відділи, влаштовує регулярні зустрічі з пересічними українцями. Ним провадилася надзвичайно активна праця серед британських українців. Рівночасно Гетьманич стояв й як керівник і персоніфікатор світового Гетьманського Руху. Осторонь його уваги не залишалася й молодь. Він очолював Комітет допомоги українським студентам (КОДУС), був членом Пласту, куреня ім.А.Пачовського. СГД прагнув до співпраці з іншими партіями і угрупованнями діаспори. Гетьманці тісно співпрацюють з закордонними частинами ОУН (особливо з ОУН-Бандери; мав приятельські стосунки особисто з С. Бандерою), вважаючи головну мету еміграції у відновленні Української Соборної Самостійної Держави. 1946 року СГД увійшов до Координаційного Українського Комітету (КУК). При цьому не підтримувалося ніяких контактів з державним центром УНР в екзилі, а тому СГД не включився в 1948 р. у систему УНРади.

Наприкінець 40-х років Данило Скоропадський мав вже неабиякий досвід громадської і політичної діяльності та заслужений авторитет серед широкого кола українців і не лише їх, адже основним гаслом у своєму житті завжди вважав шляхетність поведінки, терпимість до інакомислячих і намагання об'єднати в загальній праці в ім'я визволення Батьківщини всі кола української еміграції. Щодо ролі і завдань еміграції, то він відзначав: «Я певен, що наша праця тут залишить глибокий слід у житті українського народу. Досвід історії говорить нам, що у всіх народів завжди еміграція приносить велику користь своїй країні, спрямовує прагнення народу, допомагає в упорядкуванні громадського й господарського життя держави. Перед нами стоять величезні завдання, для цього ми мусимо бути максимально об'єднані. У нас є різні партії, й кожна з них має в своєму складі багатьох чесних українських патріотів - треба намагатися всіх їх єднати для служби нації». В цьому контексті Гетьманівна Олена пригадує, що Данило раз навіть заявив, що за умов набуття Україною незалежності згодився б стати її президентом, і це здійняло широке незадоволення серед окремих кіл гетьманців. Разом з тим Д.Скоропадський був прихильником англійського суспільно-політичного ладу, який в Україні слід було перетворити на національний зразок.

Гетьманич безапеляційно відхиляв співпрацю і з російською еміграцією, заявляючи: «Треба, щоб у нас була цілковита виразність у справі відношення до Росії. Я пригадую часті вислови Батька, що Росія є для нас найбільшою небезпекою. На протязі віків вона завжди намагалася розкласти й розкладала різні національні організми. Розкладала вона й українську націю, примушуючи її після Полтави йти на службу Росії. Співпраці з російською еміграцією не може бути, особливо тепер. Всі російські емігранти в своїй засаді є імперіалістами. Вони можуть пристати хіба тільки на якусь автономію, яку пізніше знищать».

«Життя наше на еміграції є тяжке. Нашим головним завданням тут, - наголошував Гетьманич, - є зберегти наш доріст від асиміляції. Всі ми бажаємо, щоб скоріше прийшов кінець теперішньому стану застою в міжнародньому житті. Я вірю, що ще доживу до того часу, коли буде творитися українська держава.

Переді мною, як зверхником Гетьманського Руху, стоїть завдання: принести Гетьманську Ідею на суд українського народу».

Нажаль не судилося Данилові Скоропадському дожити до радісних днів звільнення України з комуно-радяно-російської неволі. Зовсім несподівано для всієї української громади діаспори пішов з життя Гетьманич. Повечерявши і перебуваючи у міцному здоров'ї, веселому настрої й сильному духові, Данило раптово помер у власнім помешканні в Лондоні 23-го лютого 1957 року о 7 год. 05 хв. ранку на п'ятьдесять третьому році життя. Його смерть стала приголомшенням для української діаспори взагалі і особливо для членів Гетьманського Руху та родини Скоропадських. Загадкову таємницю обставин його смерті не розкрито й донині. Він хтів жити заради Батьківщини, заради українців, заради пам'яті батька, заради матері та сестер, заради коханої україночки, з якою планував одружитися... Його ніким неочікувана смерть стала трагедією для всіх, хто його знав, поважав, любив і кохав. І тільки в Україні люди нічого про це не знали, в Україні, до якої він хтів повернутися вільним сином до вільних людей.

Загадкову таємницю обставин смерті Данила Скоропадського не розкрито й донині. В ті сумні дні, перебуваючи у горі й жалю, сім'я Скоропадських не дала дозвіл здійснити розтин для встановлення причин його смерті. Раптова смерть здорової людини вразила й тих українців, які часто і близько спілкувалися з Гетьманичем. Можливо відповідь на питання «чому?» настала смерть одного з провідників української еміграції, представника старих часів і, разом з тим, молодого покоління українців діаспори, захована у зачинених архівах КГБ у Москві, адже саме звідти були спрямовані підступні і результативні замахи на багатьох лідерів української еміграції, таких як Є.Коновалець, С.Петлюра, Л.Ребет, С.Бандера... Данило Скоропадський був відвертим ворогом комуністів й Росії та патріотом України і саме за, очевидно, заплатив своїм життям. Він воїстину став одним з останніх видатних провідників української еміграції. Світлої пам'яті Гетьманича Данила було поховано за православним звичаєм у Лондоні в Англії, де його могила знаходиться і по-сьогодні.

Примітки:

Автор дякує Її Світлості Ясновельможній Гетьманівні Олені Отт-Скоропадській за надання відомостей про свого брата Гетьманича Данила.

1. Про родовід гетьманської родини Скоропадських дивіться: Отт-Скоропадська О., Гай-Нижник П. Павло Скоропадський: коротка хроніка життя (1873-1945) // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ-Філадельфія, 1995. - С.35-42.

2. Панахида по маленькому Гетьманичу відбулася у Києві 15 серпня 1918 р.

3. Окремі свідчення, як наприклад вищевказане та інші, що не позначені посиланнями, автор наводить зі слів та листів до нього останньої доньки Гетьмана П.Скоропадського Олени Отт-Скоропадської та паперів переданих нею йому.